Жіночі імена

я к б р е н д О д е с и

Кожне місто має свою особливість, кожному великому поселенню притаманна та або інша модель поведінки, характер та навіть розклад дня. Звичайно, не слід сприймати усе буквально та приписувати киянам, харківчанам, одеситам та іншим українцям з різних куточків країни конкретні відмінності, бо кожна людина індивідуальна. Однак міста бережуть свою культуру і кожен мешканець міста переймає особливу модель реалізації у суспільстві, притаманну місту, у якому індивід росте/живе, та Одеса не є виключенням.

Слід зазначити, що одеський колорит є одним з найбагатших на різнобарвність, оскільки це місто доброзичливо налаштоване до представників інших культур, релігій, націй. Це послугувало формуванню унікальної моделі поведінки, як жіночої, так і чоловічої, та вплинуло на ставлення суспільства до конкретних історичних особистостей, які здобули славу та повагу саме в цьому Місті. Ми зосередимо свою увагу на жіночій темі одеського колориту та поміркуємо про жінок, що зробили внесок в історію Одеси та змогли не лише виділитися в яскравому одеському калейдоскопі завдяки неповторному жіночому образу, а й стали частиною бренду Одеси, бо вона тепер асоціюються саме з ними. Кожна жінка, що розглядатиметься у нашому проекті, цікавитиме нас не лише як особистість з певним набором характеристик і біографічних даних, а й як унікальна феноменальна постать, що з тих чи інших причин прийшлась до вподоби Одесі, одеській громаді, одеському світському, інтелектуальному, мистецькому товариству та відіграла свою особисту роль у формуванні бренду Одеси і підвищенні популярності Одеси як культурного топосу.

Такий вплив міг відбутися через особливі висловлювання про місто, перебування у місті у період найактивнішого суспільного життя, або лише факт народження даної особи в Одесі. На цій ноті слід загострити увагу, адже для формування іміджу міста та входження в його простір не обов’язково бути одеситкою за походженням, як про це свідчать численні приклади (якщо масштабніше, то це стосується не тільки Одеси), які ми будемо демонструвати нижче. Соціокультурний характер та імідж Одеси формували не лише одеситки, і це цікавить нас в дипломній роботі, адже жінки, яким ми приділили увагу, сукупно, кожна по-своєму, у своєму сегменті, по-жіночому, відображає Одесу, її культуру та унікальні риси. Достатньо поширеним є явище, коли жінка,

провівши незначний період життя в Одесі, назавжди стала асоціюватися з

нею, — як Сонька Золота Ручка, яка не була народжена в Одесі, не знала

дитинства у цьому місті та провела тут лише короткий відрізок свого життя,

однак, ім’я Соньки можна почути на кожній другій екскурсії Одесою.

Не приховаєш і того факту, що жінок, які вплинули на формування бренду Одеси, набагато менше, ніж чоловіків. Зокрема якщо жіноча постать з’являлася на місці, яке традиційно у суспільстві відводиться чоловікам, — це, безумовно, спричинює цілий соціокультурний вибух. Як от морська галузь, — сувора та чоловіча за суттю. Оскільки Одеса — відоме портове місто, то варто приділити увагу професії мореплавця. Зокрема жінки-мореплавця, звісно, одеситки.

Б е р т а

Р а п о п о р т

Відомо, що моряки скептично ставляться до присутності жінки

на борту і сьогодні, тому вибір жінкою цієї професії ще сто років був відверто смішним. Подібне ставлення до жінки у морської

професії, зрозуміло, спостерігалося не тільки в одеських портах.

Одеса як місто розквіту портового бізнесу перейняло неповажне

ставлення до жінок від представників католицизму, у релігії котрих

постать жінки довгий час виступала як символ темної сили. Не

дивлячись на те, що в наших слов’янських реаліях до жінок не

ставилися настільки категорично (переходячи межу), прикмета все ж таки була запозичена.

Відомо, що моряки скептично ставляться до присутності жінки на борту і сьогодні, тому вибір жінкою цієї професії ще сто років був відверто смішним. Подібне ставлення до жінки у морської професії, зрозуміло, спостерігалося не тільки в одеських портах. Одеса як місто розквіту портового бізнесу перейняло неповажне ставлення до жінок від представників католицизму, у релігії котрих постать жінки довгий час виступала як символ темної сили. Не дивлячись на те, що в наших слов’янських реаліях до жінок не ставилися настільки категорично (переходячи межу), прикмета все ж таки була запозичена.

Прикмети та стереотипи мають звичку повільно руйнуватись із часом, тому в Одесі (також із часом) з’явилася перша жінка-капітан далекого плавання — Берта Яковлева Рапопорт. Саме Берта й почала руйнувати стереотипи про чоловіків і жінок, та про «придатне» для життя місто, вступивши на навчання на судноводія та надалі зайнявши посаду старпома. Через стереотипізацію, маскулінізацію морської професії, а також усієї скептичності щодо жінок на кораблі, яку часом можна помітити навіть сьогодні, обрана професія на той період була відверто дивною, тому дівчині довелося терпіти чимало глузувань з боку однокурсників, а потім вже й від колег. Не дивно, але батьки також категорично не визнавали вибір доньки щодо навчання в Одеському морському технікумі, бо, як висловлювався батько Берти Рапопорт — Яків Григорович, це чистої води сором мати у сім’ї доньку на чоловічій посаді.

На той момент так воно і було, подібні випадки у більшості своїй називали соромом, це була загальна практика, нав’язана суспільним стереотипом розділяти працю за статевою ознакою, тому Берта чудово розуміла, яка реакція може її чекати, однак це аж ніяк не змінило її вибору. Такий випадок можна назвати соціокультурним феноменом, що виходить за межі суспільного світогляду крізь призму панівних стереотипів ХІХ-ХХ ст. Берта Рапопорт була, безумовно, сильною особистістю. Варто лише подивитися на її життєвий шлях: перша жінка судноводійка; старпом; перша капітанка, яка несла службу не на одному судні; війна; репресії за національною ознакою (Берта була єврейкою, що автоматично створювало для неї потенційну небезпеку під час воєнних дій); фашистський полон під час Другої Світової війни, а вже у повоєнний час диспетчер портфлоту.

Щодо характеру Берти його чудово описав сучасний письменник Аркадій Хасін у книзі «Море на смак солоне», який особисто був знайомий із жінкою. У невеличкому творі «Поріднена з морем», що увійшов у збірку, автор описує першу зустріч із Бертою, що відбулася і 1949-му році. Берта постає одночасно і м’якою, і жорсткою особою, що компонувалося у дуже виразний образ, який закарбовується у пам’яті назавжди. Головний герой твору (тобто Акрадій Хасін) на той момент запізнювався на пароплав «Очаков», за що цілком було можливо потрапити під суд. Голос Берти був надзвичайно командним, однак вона зробила все можливе, щоб допомогти автору. За словами Аркадія, її голос був настільки сильним, що коли вона повела автора за собою, він і не подумав питати, куди саме вони йдуть: «Я даже не спросил куда. Тон этой женщины и весь ее облик подействовал на меня завораживающе».

У цілому усі глузування над першою жінкою закінчилися після того, як вона закінчила практику та перейшла до повноцінної праці на судні, де вона отримувала підвищення майже щороку: почавши зі звання четвертий помічник капітана у 1932-му році, наступного року вона вже була третім помічником капітана, ще через рік — другим, і тільки на цій посаді Берті довелося працювати не рік, а два, перед тим, як отримати звання першого помічника. Берта користувалася великою повагою і закордоном. Наприклад, у Лондоні, куди причалило судно «Катаяма», на борту якого як раз знаходилась Берта, зібрався натовп англійців, які бажали побачити жінку-старпома, що на той момент було справжнім дивом не тільки в Лондоні. Берта Рапопорт була удостоєна уваги у статті лондонської газети із заголовком «Перша у світі жінка-моряк». Про це повідомляла донька Берти Жанна Іванюк, однак архівних підтверджень знайти, на жаль, не вдалось. Після ажіотажу, викликаного її

(Берта Рапопорт)

особою в Лондоні, товариші по службі почали називати жінку «Легендарною Бертою».

Аркадій Хасін невипадково вказував на сильний характер Берти та поставлений голос. Морякам було важко не поважати жінку з настільки мужнім характером: вона багато курила, була водночас, і доброю, і жорсткою (що також підтвердила Жанна Іванюк) та ніколи не давала слабину, не цуралася використовувати нецензурні вирази, а також, що є найважливішим, нічим не поступалася своїм колегам-чоловікам у професійних питаннях. Про це особисто повідомив Володимир Копанев, що був механіком портфлоту.

Берта також не злякалася продемонструвати свій залізний характер під час перебування у фашистському полоні, де жінка була відправлена у жіночу в’язницю. До неї фашисти застосовували «особливий» підхід, не надаючи елементарних умов утримання, якими мали змогу користуватися інші в’язні. Вона та її команда були звинувачені у постачанні зброї для іспанських республіканців — саме це намагалися витягнути із Берти фашисти під час допитів. Звісно, не обходилося і без побоїв. Не дивлячись на нелюдські умови, що переходили усі межі, Берта, замість того, щоб зламатися, оголосила голодування та трималася і після того, як їй запропонували обмін. Керівникові в’язниці вона надала необхідну інформацію, а він їй — полегшений режим. З часом її перевели у жіночій концтабір, де більшість ув’язнених становили іспанські жінки, серед яких Берта також користувалася великою повагою, оскільки, після отримання довгоочікуваної свободи, жінки концтабору вручили Берті на прощання букет польових квітів.

Берта Рапопорт повинна була отримати нагороду «Почесний працівник морського флоту», однак в останній момент нагородження було анульовано, оскільки влада, після всього, що пережила жінка-капітан, мала сумніви щодо її гідності, адже не вдалося встановити обставини її полону.

Похована Берта Рапопорт на Єврейському кладовищі в Одесі. Могила цієї жінки стоїть зовсім недоглянута, її важко знайти, оскільки усі нащадки Берти іммігрували за кордон.

С о н ь к а

З о л о т а

Р у ч к а

Кримінальна тематика є однією з найпоширеніших

асоціацій з Одесою та донині користується підвищеною

популярністю серед туристів. Якщо говорити про

найяскравіший жіночий образ цього сегменту іміджевих рис

Одеси, то необхідно згадати найавторитетнішу жінку

кримінального світу, — Соньку Золоту Ручку, яка при народжені

отримала ім’я Шейндля-Сура Лейбовна Соломоніак, а після шлюбу з авторитетом бандитського світу стала Софією Блювштейн. Гордість за своє прізвисько Сонька «Золота Ручка», котре мало «авторитет» в усіх прошарках суспільства, досвідчена шахрайка не приховувала.

Легендарна аферистка та шахрайка залишається відомою завдяки своєму природженому кримінальному таланту, навколо якого була сформована ціла купа міфів щодо походеньок жінки. Тут вже досить важко відрізнити фантазію від дійсності. Слід зазначити, що сьогодні існує одразу декілька думок щодо походження жінки: одні джерела стверджують, що Софія народилася в Одесі у 1869-му році, а інші — у Варшаві в 1859-му. Також, за одною з версій, Сонька народилася у 1895-му році в Бордичеві в єврейській багатодітної сім’ї цирульника. Версій цих існує неймовірна кількість. Невідомо навіть, чи дійсно вона мала ім’я Шейндля-Сура. З плином часу Софія Блювштейн почала сприйматися суспільством більше як міфологічний персонаж, збірний та ідеалізований образ жінки-крадійки, ніж як реальна персона, що жила в Одесі. До того ж в нашому місті Сонька провела навіть не половину свого життя, а хіба чверть. Проте існує яскрава версія, що спіймали крадійку саме завдяки одеському шулеру, який на той момент вписався у роль молодого коханця вже літньої Соньки. У цілому Сонька також відома тим, що ніколи не цуралася відносин з чоловіками та ніколи не лякалася їх кількості у своєму житті, що, у межах суспільних упереджень, незвичайний випадок.

(Софія Блювштейн)

Міф щодо неймовірної краси Золотої Ручки можна порівнювати із міфом щодо краси єгипетської цариці Клеопатри, яка, насправді, не відрізнялася якоюсь особливою вродою порівняно з іншими жінками стародавнього Єгипту. Вона володіла неповторним шармом, а її манери чарували, а зовнішність відходила на другий план. Такий висновок можна зробити й про красу Соньки. Вона так само користувалася популярністю серед чоловіків, маючи за плечами три шлюби та незлічену кількість коханців. Вона була невеличкого росту, мала грубі риси обличчя, яке прикрашала велика бородавка, широкі ніздрі і тонкі губи, однак її артистичний талант та разючі вміння маніпулювати людьми незалежно від статі й віку, а також талант індивідуального підходу до особи, перетворили її на королеву криміналу. У незаконних справах аферистці активно допомагали її знання вищого світу, не кажучи про її віртуозне володіння п’ятьма мовами. Свій шарм та

романтичні відносини використовувались нею під час «роботи»: спокушаючи потенційну жертву, крадійка підвищувала свої шанси на чисте завершення справи. Також Сонці на руку у кримінальних справах була її жіноча стать, оскільки у ХІХ столітті жінок майже не обшукували, не кажучи про те, що жінка, знайома з манерами вищого світу, не потрапляла під підозру поліції.

Нерідко згадується причетність шахрайки до «Клубу червоних валетів», до якого входили лише кращі з найкращих аферистів вищого світу. Цей клуб, хоча і мав чорну репутацію, здійснював свої афери настільки майстерно, що отримав велику славу завдяки тодішнім ЗМІ, котрі описували діяльність клубу ледь не з замилуванням, що лише підіймало авторитет «Червоних валетів». Софія увійшла у поважний клуб в 1972-му році, а вже через короткий проміжок часу очолила клуб «Червоних валетів».

Одеське життя Софії пов‘язують з її літніми рокам, де головною помилкою майстерної аферистки стало кохання, за яким вона готова була блукати світом. Бачили її то в Одесі, то у Владивостоці. Сонька майже не відчувала прихильності до своїх трьох колишніх чоловіків, а тим більше до своїх коханців. Не підігрівала почуття холоднокровної шахрайки навіть наявність дітей, — трьох дочок та одного сина. Однак, за однією з версій, серце Блювштейн було підкорене її двадцятирічним коханцем, — одеситом Вольфом Бромбергом, якого також можна було назвати «колегою» жінки. Вольф мав пристрасть до азартних ігор, жив на гроші старої Соньки, всіляко використовував кохання жінки для отримання дорогих подарків та, не дивлячись на це, міг підняти на неї руку. Сонька ж через своє безмежне кохання заплющувала очі на дії коханця, однак намагалася подолати залежність чоловіка, що, звичайно, заважало молодому шулеру. Коли Вольфа спіймали під час афери з заміною ювелірної прикраси на липову, він зізнався, що робив усе під контролем Соньки, яка до цього не мала причетності. Це звинувачення стало для жінки роковим, оскільки саме воно стало причиною її подальшої каторги, яку вона відбувала спочатку у Сибірі, а пізніше на Сахаліні. Під час відбування покарання у Сибіру Сонька знайшла спосіб втекти, що поставило на вуха усі великі міста, й Одесу зокрема. Після втечі вона зайнялася пограбуванням ювелірних магазинів, однак колишнього успіху вона вже не мала, що й привело до повторного ув’язнення та заслання на Сахалін.

Смерть Соньки Золотої Ручки також має декілька версій, хоча конкретна дата не відома в жодній з них. Відомо, що шахрайку вбила звичайна застуда. За однією з версій стару Соньку забрали доньки, й смерть застала її у Москві, за другою — Сонька таємно проживала останні роки в Одесі, звідки вона насправді не виїжджала на Сахалін (туди була відправлена заміна), а за третьою версією смерть наздогнала аферистку на Сахаліні, звідки вона тричі намагалася втекти.

У контексті яскравої кримінальної історії Одеси Сонька Золота Ручка вважалася шанованою персоною навіть серед мешканців, які не мали ніякого відношення до незаконних дій. Траплялися ситуації, коли одеські фанати Соньки рятували її від міліції, не кажучи про велику кількість одеситів, що прийшли в порт перед відправленням її в останню каторгу.

В Одесі, як і в будь-якому іншому місті, Сонька повноцінно налагодила свою діяльність, облаштувавши неподалік від Привозу, а саме у Шалашному провулку, свою так звану «малину», де ховалася від міліції та будувала нові шахрайські плани.

Тіло її поховано не в рідному місті Одесі, а на Ваганьківському кладовищі у Москві. І хоча нема чіткої інформації про місце захоронення, надгробок, що там встановлено, став своєрідним місцем паломництва для людей з кримінальними нахилами, він обписаний проханнями до Соньки подарувати успіх у крадіжках. Це вже схоже на ставлення до такого собі «кримінального» духа чи божества, яким стала Сонька після смерті завдяки своєму кримінальному авторитету та любові публіки.

М а р і я

Д е н и с о в а

Іноді популярність Одеси в тих чи інших колах публіки, а також

нові риси її іміджу, формувались ненавмисно, а лише завдяки

щасливому збігу обставин. Все залежало від провидіння, адже

певні події з такою ж ймовірністю могли б трапитись у будь-

якому іншому місті, однак випали на долю Одеси. Таким

саме випадком можна назвати історію Маяковського та його

одеської любові, — Марії Олександрівни Денисової. Тут

точно можна говорити про збіг обставин, оскільки Марія не мала

ніякого відношення до Одеси, як і до поезії, хоча й була представницею мистецтва. Народилася Марія Олександрівна в Харкові і тричі отримала художню освіту: дві перші у рідному місті, а третю вдалося отримати в московському ВХУТЕМАСі. Така можливість випала художниці завдяки підвищенню її другого чоловіка (товариша самого Ворошилова Єфрема Щадренка). Не зважаючи на старання жінки, що вона вкладала у кожну свою живописну роботу, на жаль здобула славу як «перша одеська любов» Маяковського, якій присвячена його поема «Облако в штанах» і яка описує жінку як сильну, вольову героїню, непідвладну коханню головного героя поеми (самого Маяковського). Сьогодні вже неможливо сказати напевно: було це кохання взаємним почуттям з боку художниці, приємною увагою з боку відомої персони, або взагалі небажаним зізнанням у почуттях…

Перша зустріч відбулася під час Чорноморського турне Маяковського, у домі інженера Філіппова, де поет побачив сестру дружини господаря, — сімнадцятирічну Марію. Вона стала першою причиною, через яку він відклав від‘їзд до Кишинева, який був наступним містом в його турне. Наскільки відомо, Поет та його Муза бачилися виключно на його поетичних вечорах та не зустрічались наодинці.

Супутник Маяковського В. Каменський, вносячи ясність у події в Одесі, вказує на перше світле кохання Володимира Маяковського саме до Марії Денисової, однак у поемі поет описує невисловлене і невзаємне кохання:

Вже зрозуміло: почуття взаємними не

були, однак чи було це через відсутність почуттів з боку Марії, чи через вже заплановане заміжжя, сказати складно. Зізнатися у своїх почуттях поет зважився в останній день перед від‘їздом у поїзді Одеса-Кишинів. Про заміжжя коханої Маяковський також згадує пізніше у своєї поемі. Він описує свої почуття до жінки, яка прийшла на зустріч з ним заради того, щоб повідомити про своє весілля, яке станеться незабаром. Маяковський описував свій стан та справжні почуття і «моральні травми» від нерозділеної любові, оскільки Марія насправді вийшла заміж за інженера Василя Львовича Строєва та разом з ним залишила Росію в 1914-му році, вирушивши до Швейцарії. Саме в тому році Марія й познайомилася з Маяковським під час його Чорноморського турне.

І хоча художниця здобула славу як Муза відомого поета, вона цілком ймовірно могла б отримати популярність і без Маяковського, лише завдяки своїй різносторонній художній діяльності: картини, скульптура, монументальне мистецтво. Більшість її робіт були презентовані під час її проживання з першим чоловіком у Швейцарії (1914-1918 р.р.). Після розлучення з чоловіком вона повернулася до Російської імперії. Розійшлася пара як цивілізовані люди, зрозумівши, що сімейне життя не складається. Від першого шлюбу Марія народила доньку Алісу.

Говорячи про силу волі Марії Денисової, необхідно вказати на її діяльність після повернення у Росію під час Жовтневої революції. Жінка працювала над агітплакатами, була керівником воєнного агітцентру, подалася в кінну армію та в цілому робила все можливе, щоб бути корисною державі. Саме в цей період вона й вийшла заміж за свого другого чоловіка, який взагалі не розділяв інтересів своєї дружини, не намагаючись зрозуміти її творчих поривів. Єфрем сильно ревнував дружину, особливо до особи Маяковського, над бюстом якого Марія працювала двічі. Завершивши творчий проект, Марія дала йому зовсім непримітну назву, — «Поет». Існує ймовірність, що у другому шлюбі спалахнули почуття Марії до Маяковського, оскільки у той період вони стали особливо близькі один одному. Марія нерідко надсилала листи до поета, в яких скаржилася на життя із другим чоловіком, називала свій шлюб повним нерозумінням та тиранією.

(Марія Денисова)

Вы думаете, это бредит малярия?

Это было,

было в Одессе.

«Приду в четыре»,— сказала Мария.

Восемь.

Девять.

Десять.

Також для повноти портрету цієї жінки варто згадати про те, що Муза Маяковського тричі перенесла тиф, а також кульове поранення, але лише заради того, щоб потім самостійно відібрати у себе життя.

Після смерті Маяковського Марія впала у глибоку депресію та два дні, що передували похованню поета, не могла залишити дім через свій нестабільний емоційний стан. Було б не дивно, якби її самогубство відбулося після смерті її творчого товариша, оскільки ця втрата зробила її життя зовсім сірим. Однак

причиною самогубства була зовсім не смерть Маяковського. Так, звичайно, художниця страждала через втрату свого друга та фінансового помічника у творчої діяльності. Як пише Лазарів у першому номері журналу «Родина», Денисова отримала тяжку хворобу, яка відібрала у неї можливість займатися скульптурою. Оскільки скульптура була сенсом її життя, Марія не бачила причин продовжувати жити без занять скульптурою. Таким чином, за словами доньки Аліси, Марія покинула цей світ як і її дорогий друг, — відібрала життя у себе самостійно, не чекаючи на природну смерть. Існує кілька версій її самогубства: Марія стрибнула з десятого поверху свого дому або вчинила самогубство під час перебування у лікарні.

Могила Музи Маяковського довгий час була не в найкращому стані, однак з часом її зовнішнім виглядом активно зайнявся музей Маяковського, встановивши пам’ятник зі скульптурою, автором якої є сама Марія Олександрівна Денисова.

І д а л і я

П о л е т и к а

У літературі, звичайно, були не тільки щирі подруги поетів та

їхні музи. Окрім підтримки, що надавали поетам найкрасивіші

жіночі силуети, зустірчаємо й хитрих ворогів, що були готові

на все заради паплюження «доброго імені» автора. Серед

своєрідних «антимуз» була і Полетика Ідалія, яка ніяк не

могла побороти свою ненависть до Олександра Сергійовича

Пушкіна, що пробудилася у хитрому серці молодої жінки

з різних причин, які на сьогодні залишаються лише версіями без

підтвердження. Полетика не змогла утриматись від зіштовхування сам на сам Пушкіна та Дантеса, провокуючи Пушкіна на дуель, при цьому залишаючись у тіні своєї родички, — Наталії Гончарової.

Вона була тією самою жінкою, що організувала побачення Наталі Гончарової із Дантесом через свою відверту ворожість до Пушкіна. Існує багато версій їхньої ворожнечі, однак жодна з них не була встановлена як історичний факт. Серед пушкіністів досі ведуться суперечки. Ідалія була незаконнонародженою донькою графа Григорія Олександровича Строганова від португальської світської левиці — графині Жулиани д'Ойенгаузен (після другого шлюбу — Юлія Павлівна Строганова). Вона дала ім’я своїй доньці, запозичивши його у католицької святої Ідалії. Існують дві ймовірні дати її народження — 1807-й та 1811-й. Ідалія разом із матір’ю переїхала до батька після того, як той втратив дружину та прийняв рішення одружитися з матір’ю своєї доньки. Проте Ідалія так і не отримала статусу доньки (закони тих часів не надавали такої можливості), залишившись лише вихованкою батька. Це могло стати однією з причин формування настільки кепського характеру у дівчинки. Її дитинство пройшло у компанії її братів, однак, на відміну від хлопців, у світських колах Ідалія ніколи не називалася «донькою» Строганова.

При народженні дівчина називалася Ідалією де Обертей, ставши Полетикою вже після шлюбу. Вийшла заміж Ідалія у віці п’ятнадцяти/дев’ятнадцяти років за офіцера Олександра Михайловича Полетику, який, на відміну від своєї дружини, не мав «гострого» язика та намагався всіляко уникати конфліктів, будучи за натурою безконфліктним.

Полетика вважалася другою красунею Росії (першість отримала Наталя) та відрізнялася холодним норовом, переплітаючи інтриги та залишаючи за собою гучні скандали, за що у народі мала прізвисько «Пані Інтрига», яке було обігране Пушкіним:

Да, да, ведь ревности припадки —

Болезнь, так точно, как чума,

Как черный сплин, как лихорадка,

Как повреждение ума.

Она горячкой пламенеет,

Она свой жар, свой бред имеет,

Сны злые, призраки свои.

Помилуй Бог, друзья мои!

Мучительней нет в мире казни

Ее терзаний роковых...

(Ідалія Полетика)

Ідалія була родичкою Наталі Гончарової (троюрідною сестрою), через що часто контактувала з Пушкіним. Однією з найпопулярніших серед пушкіністів версій щодо ворожнечі поета та Мадам Інтриги вважається наступна: Пушкін ніколи не контролював свої емоції й висловлювання та мав необережність образити Полетику одним із сміливих провокаційних висловів.

У своїй ненависті до Пушкіна Ідалія була настільки несамовитою, що встановлення пам’ятника на честь відомого поета в Одесі сприйняла як особисту образу і мала у планах скаржитися на це. Як там не є, але образа на поета палала в серці Ідалії до смерті кривдника і після неї довгі роки. За іншою популярною версією цих «стосунків» з поетом причиною ненависті виступає її роман з Дантесом. Відомо, що їхні стосунки були досить міцними, однак достеменно невідомо, чи то була міцна дружба чи кохання. За цією версією Ідалія була не єдиною коханкою Дантеса, однак запевняла себе у його вірності. У цьому випадку Ідалія та Дантес використали Наталю для відволікання уваги від свого роману. Однак роман закінчився після вбивства Пушкіна на дуелі, оскільки Жорж Шарль Дантес був висланий з Росії. Подібний розвиток подій остаточно розпалив ненависть Ідалії до вже покійного поета та його дружини, своєї троюрідної сестри Наталії, адже в очах Полетіки вони удвох стали причиною її розлуки з коханим. Хоча очевидно, що коханці самі спричинили невідворотний розвиток подій, втягнувши у свої інтриги Наталю Гончарову та Пушкіна. За ще однією версією історії ненависті Ідалії до поета вона була безнадійно закохана в нього, а той жартівливо залицявся до мадам Інтриги, не соромлячись своєї дружини, якою передавав Ідалії поцілунки у своїх листах. Його небажання відповісти на її почуття довели жінку до розпачу, змусивши назавжди запам’ятати образу. Після смерті Олександра Пушкіна Ідалія нерідко вказувала, що не лише вона, а й громадська думка вважає його другорядним поетом.

Описані нами версії є різними, однак чудово демонструють характер цієї жінки. Притягуючи до себе скандали, вона завжди виходила сухою з води та не фігурувала у жодному з них. Олександр Васильович Мещенський казав про мадам Інтригу таке: «Она была известна в обществе как очень умная женщина, но с весьма злым языком. Она олицетворяла тип обаятельной женщины не столько миловидностью лица, как складом блестящего ума, веселостью и живостью характера, доставлявшими ей всюду постоянный несомненный успех».

Говорячи про сім‘ю Ідалії, варто зазначити, що щастя як такого вона не мала: двоє дітей загинули ще у дитинстві, а донька Єлизавета у віці двадцяти двох років. Ідалія була жорстокою матір’ю для Єлизавети. Причиною цього могло стати втручання доньки у стосунки Наталі Гончарової та Дантеса. Під час сварки, коли Дантес погрожував Наталі застрелитися, якщо вона не стане його коханкою, Єлизавета з’явилася не в той час не в тому місці, тим самим завадивши шантажу чоловіка.

За два роки до смерті Ідалії в Одесу прибув з візитом перший біограф Пушкіна Петро Іванович Бартенев, який, звичайно, мав палке бажання зустрітися з Ідалією та записати хоча б кілька спогадів про поета. Вона відмовилася від зустрічі, однак не відмовила собі у задоволенні заявити, що серед усіх її бажань бажання плюнути на пам’ятник Пушкіна знаходиться далеко не на останньому місці. Звичайно, ця заява була зафіксована біографом у його щоденнику, що й призвело у подальшому до нескінченних дискусій пушкіністів навколо її особи.

Образ цієї жінки, а також її епохи, її оточення назавжди залишається в іміджі Одеси, яка не є такою вже й тендітною та сором‘язливою. Ця пані в особі таких жінок як Ідалія гостра на язик та готова до демонстрації своїх почуттів.

Відомо, що Ідалія провела останні роки життя в Одесі разом з одним зі своїх братів. Померла вона у літньому віці та була похована на Першому Християнському кладовищі, яке, на жаль, було знищене ще у далекому 1937-му році, тож могила її не збереглась.

В і р а

Х о л о д н а

І сьогодні в Одесі живе невмирущий образ акторки німого

кіно, яка залишається цікавою не тільки своїми кіноролями, а й

своєю долею, адже до нині існує не одна версія її трагічної

смерті в молодому віці. Мова йде про Віру Холодну, —

королеву російського німого кіно. Образ Віри Холодної якоюсь

мірою можна порівняти з образом Соньки Блювштейн, однак

йдеться не про схожість характерів, а про вплив цих жінок на ті

сфери діяльності, яким вони присвятили життя. Також, на відміну від

Софії, образ Віри – це образ казкової принцеси: ніжна, елегантна, з сумними очами, та, що заслуговує довгого щасливого життя. Саме цей сумний погляд запам’ятався тогочасним глядачам. Як зізнавалася сама Віра, її мрією завжди були трагічні кінокартини.

Дивно складалися життєві обставини, оскільки, бувши ще незаміжньою дівчиною, вона не мала планів щодо кар’єри акторки, а тим більше не думала ставати Королевою екрану. Цей титул вона отримала від шансоньє Олександра Вертинського, який казав: «Я был, как все тогда, неравнодушен к Вере Холодной и посвятил ей свою песенку «Маленький креольчик». Я впервые придумал и написал титул – «королева экрана». Титул утвердился за ней. С тех пор ее так называла вся Россия». Юна Віра Левченко цікавилася кіно виключно як глядачка. Увійти у світ кіно її змусило складне матеріальне становище, бо глава сім’ї помер від холери, а мати Віри постійно хворіла, тому залишила двох молодших сестер на старшу доньку. Свій інтерес дівчинка віддавала балету, маючи великі шанси на чудову кар’єру балерини після завершення навчання, однак майбутньому Віри у ролі прими завадила бабуся, що була категорично проти такої легковажної діяльності для онуки як балет. Якщо порівняти наших героїнь, то на відміну від Берти Рапопорт, яка до кінця стояла на своєму, Віра та її сім‘я не змогли заперечити бабусі. Але, не знайшовши успіху у балеті, Віра зробила усе можливе для того, щоб допомогти сестрі Софії, яка також перейнялася цією творчістю. Ставши майже матір’ю для своїх двох сестер, Віра мала міцний материнський інстинкт та як особистість являла собою еталон берегині родинного вогнища.

(Віра Холодна)

Віра привертала увагу до себе, в першу чергу, своєю красою, яка на початок ХХ століття ідеально вписувалася в усі стандарти тогочасної красуні. Акторську освіту Королева екрану ніколи не отримувала і, як зазначає історик Олександр Ханжонков, вона не грала, а жила своїми ролями, хоча при цьому свідки її роботи поділилися на дві «фракції»: ті, хто були беззаперечно захоплені її талантом, і ті, хто вважав Віру Холодну не більш ніж красивою натурницею, — прикрасою кіно. Як приклад другої позиції можна навести режисера Володимира Гардіна, який після першої картини акторки назвав її безталанною, але дуже вродливою дівчинкою, відверто заявивши, що окрім вроди у неї нічого нема. Однак, поки професіонали сперечалися на тему таланту чи безталання Віри Холодної, вона завойовувала серця глядачів. А щодо результату її праці не було жодних суперечок: вона перетворилася у стовідсотковий ідол для любителів кіно. За п’ять років Віра встигла знятися у 40-

50 кінокартинах, із яких, на жаль, збереглися лише п’ять.

Не дивлячись на те, що у період перебування акторки в Одесі, тривала Перша світова війна, а місто було переповнене німецькими солдатами, місцеві газети знаходили місце на шпальтах для оспівування таланту та краси Віри Холодної.

Найкраще Вірі вдавалися ролі, пов’язані із любовними трикутниками. Вона неймовірно передавала ці страждання героїні, втягнутої у складну історію кохання, більшою мірою через те, що і в житті була чудово знайома з подібними обставинами. І хоча її шлюб був укладений з великою любов’ю та без стороннього втручання, Віру нерідко переслідували прихильниками, яких, в більшості, не цікавила особистість акторки. Вони сприймали її як реальний образ тих героїнь, що були відіграні нею в кіно, — пристрасні, зухвалі, ті, що страждають від відсутності взаємних почуттів. Ці риси прихильники приписували самій акторці, а вони й приблизно не були в її характері. Це також стало причиною пліток про численні романи акторки, яких насправді ніколи не було, бо серед близького оточення Віри вона запам’яталася як віддана дружина, турботлива сестра та ніжна матір.

Незважаючи на усі плітки про вигадані романи, сімейне життя акторки склалося більш ніж красиво. Можна навіть сказати, за всіма канонами казок, — у відносини між акторкою Вірою Левченко та юристом (на той момент ще студентом) Владимиром Холодним ніхто не втручався, не нав’язував і не заважав, це був самостійний вибір молодих людей. У шлюбі Віра народила доньку Євгенію та разом з чоловіком бажала завести другу дитину, однак лікарі категорично заборонили Вірі народжувати другий раз у зв’язку з її станом здоров’я після перших пологів, але народилася ще одна дівчинка Нонна.

Існує припущення, що це і стало причиною хвороби акторки, яка з часом переросла у невиліковну іспанку.

Сьогодні існує три версії смерті Холодної, яка померла у віці двадцяти п’яти років. Фанати відмовлялися вірити у смерть від іспанки, оскільки Королева кіно мала багато шанувальників. Навколо особи акторки мав місце шалений ажіотаж, тому не дивно, що аудиторія не сприйняла такий тривіальний варіант закінчення життя найвідомішої акторки, ще й у віці двадцяти п’яти років, тому в хід пішли більш «цікаві» версії. Зважаючи на деякі моменти вже після смерті Віри Холодної, її прихильники почали сходитися на думці, що це було вбивство.

Першим покликом сумніватися у природній смерті акторки був негайний початок підготовки до поховання тіла, а також відспівування акторки, яке було проведене наступного дня після загибелі без попереднього проведення розтину тіла для офіційного встановлення причини смерті. Під підозру потрапив французький консул, що був одним з прихильників Холодної. Він кохав жінку, яка вирішила не робити виключень та відхилила його почуття, що привело до образи та ревнощів зі сторони прихильника, а з часом до вбивства коханої за допомогою отруєних лілій, що були піднесені Вірі Холодній як подарунок.

За третьою версією акторка була задушена іншим своїм прихильником, — генералом Грішиним, який так само не зміг змиритися з її відмовою.

Можна сказати, що фанати акторки, якоюсь мірою розгорнули ціле конспірологічне розслідування, шукаючи все нові й нові версії загибелі Королеви екрану. Також припускали, що Віру прибрали з політичних мотивів, оскільки незадовго після смерті її чоловіка було заарештовано та розстріляно. Старша донька Євгенія свідчить: «В нашей московской квартире чекисты штыками распороли подушки, вскрыли стены; затем всю обстановку и мебель увезли. Прабабушку и сестру не тронули».

Важко з точністю сказати, де саме жила Віра в Одесі. За однією версією вона проживала у готелі «Велика Московська», а за іншими — разом зі знімальною групою на Французькому бульварі, однак з часом переїхала у дім Папудова.

Віра Холодна була похована на Другому Християнському кладовищі, а діти були відправлені на виховання до однієї з сестер акторки, Надії.

К і р а

М у р а т о в а

Наступна особа, до якої прикута наша увагу як до жіночого

бренду Одеси, також безпосередньо пов’язана з кіноіндустрією,

однак виступає у ролі кінорежисерки, хоча і мала за спиною

акторський досвід. Мова йде про Кіру Муратову, — відому

режисерку і сценаристку з унікальним почерком, який

впізнається навіть глядачем-любителем, представницю так

званого інтелектуального кіно, де пристрасна гра акторів не

має такого значення, як дії їхніх героїв та серії умовиводів

глядачів. Муратова привертає увагу глядачів фільмами-парадоксами, відображаючи складні долі героїв, не боячись демонструвати межі моральності та жорстокості.

Народилася Кіра Муратова (до заміжжя Кіра Короткова) також не в Одесі й навіть не в Україні. Її батьківщиною є Молдова, місто Сороки. Народилася вона в сім’ї лікаря-гінеколога єврейського походження Наталі Короткової-Скурту та члена комуністичної компартії Румунії Юрія Короткова, що загинув під час Другої Світової війни. Із часом, після переїзду в Бухарест, Наталя займала посаду у міністерстві культури СРР, де, можна сказати, почала зароджуватись любов Кіри до кіно. Коли вона приходила на роботу до матері у міністерство, та дозволяла дівчинці переглядати зарубіжне кіно у спеціально відведеному для цього приміщенні. Маленька Кіра мала можливість отримати доступ до приміщення завдяки пропускній карті, яку непомітно давала їй мама.

Кіра Муратова мала дві вищі освіти: філологічна освіта МГУ та режисерська на факультеті ВДІК, де саме вона й зустріла свого першого чоловіка Олександра Муратова. Разом з Олександром Кіра випустила першу короткометражну картину «У крутого яру», яка стала її дебютом як сценаристки та режисерки. Про цю картину згадують не часто, оскільки всю увагу зібрав її перший повнометражний фільм «Короткі зустрічі», який вийшов у 1967-му році. Тут вона продемонструвала не тільки свій талант режисерки, а ще й талант акторки, зігравши роль у парі з Володимиром Висоцьким. Саме ця картина вважається першою, адже Муратова самостійно працювала над нею, на відміну від «У крутого яру». Слід зазначити, що спочатку фільм не мав великого розголосу та отримав оцінки тільки від колег через невеликий тираж, однак через двадцять років було прийнято рішення зробити перевидання, завдяки якому «Короткі зустрічі» зібрали понад чотири мільйони глядачів.

Кіра у своєї професії була неймовірно цілеспрямованою жінкою, яка руйнувала усі перешкоди, що заважали її планам щодо створення кіно. У випадку, коли від Кіри Муратової чули «Я хочу знімати», як правило, вона вже не бачила ніяких перешкод, а мала перед собою лише свою ціль, до якої йшла за будь-яких обставин. Як приклад можна навести ситуацію з Наталією Лебе, яка через шлюб з іноземцем не мала можливості працювати на території СРСР, оскільки закон забороняв таку співпрацю. Тогочасне законодавство передбачало, що громадяни СРСР мають можливість відвідувати батьківщину без обмежень, будь-яку кількість разів на рік, але ні в якому разі вони не мали права влаштовуватися на роботу на батьківщині. Однак Кіра змогла знайти вихід, організувавши приховані кінопроби у Ярославлі, де за щасливим збігом обставин проживала тітка Наталі і знаходився клуб кінолюбителів. Там і виділили студію та знімальну техніку. Цей випадок відомий з розповіді Юлії Беломлинської, яка наголошувала на неймовірній впевненості Кіри та повній відсутності страху в ній. Для самої Юлії, яка, за наказом режисерки, мала зробити декілька ескізів для головної героїні, усе відбувалося немов уві сні, бо не кожен день можна стати частиною подібної історії:

Помню впоследствии крик Киры:

— Как ты могла не снять с нее мерки!

— Да вот так как-то… Я об этом даже и не подумала. Всё было так необычно и так интересно…

(Кіра Муратова)

Щодо складнощів: не завжди Кірі вдавалося пробити усі барикади. Як відомо, ідеологічний режим держави СРСР негативно впливав майже на всіх творчих особистостей, перекриваючи повітря, якщо творчість відображала не те, що подобалось владі. У таких випадках продукт або переробляли на лояльний до влади лад, або не випускали взагалі. Така доля спіткала і Кіру Муратову з її картиною «Довгі проводи». Через демонстрацію буржуазних цінностей (хоча сюжет розгортався зовсім не навколо цього питання) кінокартина була заборонена радянською владою майже на десять років. Можна сказати, що радянська цензура була основною проблемою режисерки, із якою та не мала змоги впоратися, — занадто недосяжними були цензурники. Надалі мертва рука цензури дотяглася і до наступної її кінокартини «Серед білих каменів». Ця робота була настільки порізана, що Муратовій не залишалося нічого іншого як відмовитися від свого імені у титрах фільму.

Якщо вже казати про політику, режисерка також мала свою думку щодо цього. Коментуючи події 2014-го року, Кіра наголошувала, що ніякий патріотизм та ніяка любов до батьківщини не має змушувати людей вбивати один одного, вірячи, що існування можливе й без війн, які не вирішують ніяких питань, лише вбивають. Однак режисерка вказувала, що приймає сторону України. Під час інтерв’ю на провокаційні питання, ким саме вона себе вважає — українським або російським режисером — вона відповідала, що це немов обирати, кого ти любиш більше матір чи батька.

Сергій Герасимов, що працював з нею на кіностудії, відзначав її відразу до всього несправжнього, що вона намагалася перш за все викорінювати на знімальному майданчику. Це описано у праці «Кіра Муратова. Імена Одеської кіностудії».

У сімейному житті, на відміну від роботи, Кіра була спокійною жінкою та ніколи не стояла на своєму занадто довго і фанатично, як це бувало на робочому місці. Однак не можна назвати сімейне життя Кіри таким солодким. Причиною тому була її донька Маріанна, яка загинула у достатньо молодому віці.

Можна припустити, що саме гибель єдиної дитини у сім’ї призвела до розірвання шлюбу з першим чоловіком Олександром Муратовим, з яким вона залишилась у теплих стосунках. Існує припущення, що Маріанна, народивши двох дітей, почала зловживати наркотичними препаратами, що саме й стало причиною її смерті (цей факт Кіра намагалася приховати).

Останні роки Муратова провела в Одесі, але майже не показувалася на людях. Як казала сама Кіра, вона бачила так багато, що вже не мала бажання кудись їхати або летіти. Померла режисерка у 2018-му році в Одесі та була похована на Таїровському кладовищі. Останньою картиною Кіри Муратової стала стрічка 2012-го року «Вічне повернення».

У даному аудіоматеріалі міститься інтерв’ю зі знайомою, сусідкою, та колегою покійної Кіри Муратової, Катериною Василівною Логвіновою, яка погодилася пролити світло на деякі аспекти її життя.

Інтерв'ю з К. В. Логвіновою

00:00 / 04:57

Із усіх фактів та теорій, переведених вище відносно обраних осіб, можна зробити певний висновок, щодо відношення саме одеського суспільства до конкретної моделі поведінки жінок, що користуються повагою та привертають інтерес до своєї особи. І хоча усі описані вище жінки зовсім не схожі одна на одну, поєднує їх відданість до покликання. Як приклад можна привести Бетру Рапопорт та Марію Денисову, які повністю віддавали себе праці. Поки Берта ігнорувала негативні виказування щодо її професійного вибору та продовжувала впевнено йти обраним шляхом, Марія ігнорувала знущання другого чоловіка (що не розділяв її любові до мистецтва та не розумів його) й продовжувала створювати скульптури. Навіть прийняла рішення, що, можливо, краще померти, ніж продовжувати життя без можливості доторкнутися до мистецтва, настільки вона була віддана своєї справі. Берті Рапопорт, в свою чергу, довелося пристосовуватися до виключно чоловічого оточення та завойовувати повагу до себе не як до жінки на борту (у цьому разі можна забути про повагу на судні), а як до повноправного члена команди, нічим не гіршого інших.

Однак, випадок Марії також можна порівняти і з Вірою Холодною. Звичайно, цілеспрямованістю вона не поступалася Берті, але характер її був значно м’якішим, мала витончену зовнішність, що і дозволило їй закохати в себе Маяковського, який усе своє життя не був знайомий з цим почуттям. Не обов’язково казати, що зовнішність нерідко грає важливу роль. З Вірою Марію поєднує саме ця жіноча витонченість та романтичність, а також любов до рідної держави, яку жінки демонстрували як тільки могли: Марія приймала участь у воєнних діях, коли Віра Холодна відмовлялася від контрактів закордоном, бажаючи грати тільки у вітчизняному кіно.

Цікавим є той факт (якщо вже зупинятися на питання Марії Денисової та Віри Холодної), докласти руку до чергового внесення в історію Одеси жінкам вдалося завдяки питанню народження та смерті — Марія породила кохання, завдяки якому і була згадана Одеса у віршах, а Віра, видатна акторка того часу, через прикрі обставини, розлучилася з життям саме в Одесі та була похована на місцевому кладовищі, хоча і не планувала залишатися тут надовго. Це дало Одесі право гучно виспівувати її образ і по сьогодні, демонструючи повагу до її особи різними засобами.

Якщо долі Марії та Віри були прив’язані до Одеси незалежно від їхнього вибору та бажань, все набагато легше, якщо вести мову про Кіру Муратову. Її доля була прив’язана до Одеси виключно завдяки її вибору — їй подобалося це місто та свідомо прийняла рішення провести певний відрізок життя, працюючи та живучі у місті, яке обрала самостійно.

Щодо Соньки Золотої Ручки, не э дивним, що Сонька Блювштейн набула такої популярності саме в Одесі, оскільки мешканці цього міста нерідко героїзували впливових бандитів міста та завжди цікавилися боротьбою правоохоронних органів із бандитською стороною міста, при цьому, віддаючи перевагу саме представникам бандитської Одесі та романтизуючи кримінальну діяльність у піснях, віршах, кіно та ін.

Аферизм, крадіжки та інші злодійства сприймалися в Одесі як окрема форма мистецтва, яка дається лише тим, хто володіє високим рівнем інтелекту, тому люди, які змогли зайняти неостаннє місце в цієї ієрархії, вважалися свого роду геніями незалежно від постаті. Також можна згадати, що старша сестра Софії, Рівка, також була аферисткою, але, на жаль чи на щастя, не змогла зайняти таке високе положення у даної діяльності, як молодша сестра.

Слід також згадати, що особливим днем стало відправлення Софії з Одеси на Сахалін, під час якого зібрався натовп одеситів, щоб проводити королеву ворів, який повністю відображає відношення тогочасних одеситів до кримінальних авторитетів.

library-book-shelf-seamless-pattern-of-v

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Факультет журналістики, реклами та видавничої справи

Кафедра нових медіа та медіадизайну

Дипломна робота на здобуття ступеня вищої освіти «бакалавр»

Кафедра нових медіа та медіадизайну

на тему: «Жіночі імена як бренд Одеси: «серія портретних нарисів» (лонгрід)»

Виконала: студентка

денної форми навчання

спеціальності 061 Журналістика

Кондратевич Олена Олексіївна